Скелі Довбуша чи день Підводника…
ГЛАВА1 “ПОЧАТОК ШЛЯХУ”
Все починалося дуже добре. =) Квитки, як не дивно, я не забув, вийшли з дому на 15 хвилин пізніше, ніж планували і за 15 хв. до поїзда благополучно приїхали на вокзал. Наша гоп-компанія вже чекала на вихід із метро. Закинувши речі в поїзд, примітився нам невеликий кіоск з пивом, прямо біля нашого вагона. У ньому були “курортні” ціни на будь-яку пляшку, але нас це не збентежило.
Усі взяли собі по одній/дві пляшечці (на подвір’ї вже 12 ночі) і завантажилися у вагон. Після випитих пляшечок природно захотілося ще… за пивом до провідників (при чому різних вагонів) на моїй пам’яті бігали разів 5, потім моя пам’ять судячи з усього пішла спати, залишивши мене наодинці з алкоголем.
РОЗДІЛ 2 “РАНОК”
І так – ранок! Ранок пам’ятається досить невиразно. Моя пам’ять прокинулася вже коли ми вийшли з поїзда, і на голову почало щось капати. Через пару хвилин складних обчислень свідомість визначила, що йде дощ і закінчуватися він не збирається, принаймні в найближчі кілька років… Ну нічого, в руках відразу з’явилася губна гармошка і награючи/наспівуючи веселу пісеньку “Мій милий Августин” ми рушили у бік будівлі вокзалу дивного, на мою думку, міста Стрий. Куди йти ніхто не знав, але ми сміливо рухалися у бік невеликого скупчення машин, схожих на маршрутки. А згодом ми зрозуміли, що йти треба тупо в протилежний бік і сідає на місцевий вид транспорту “Дизель” – такий собі величезних розмірів трьох-вагонний трамвай, схожий на електричку і набитий до половини старими і циганами. При чому нам дуже їдемо в Дизеле пощастило, що в тих краях живе батько одного з наших товаришів по чарці, який нас зустрів на вокзалі і сказав, що їхати треба на “Дизелі”. Якби не ця людина, ми, напевно, ще довго й нудно ходили б довкола вокзалу у пошуках потрібного нам транспорту. Втім завантажилися ми в цю дивну металеву конструкцію і поїхали в місто Болехів, по дорозі допиваючи залишки вчорашнього пива.
ГЛАВА3 “СЛАВНЕ МІСТО БОЛЕХІВ”
Їдемо собі на тязі, за вікном по коліно води, якісь зламані мости тощо. ми спокійно попиваємо пивко, що вже стало сечею, в передчутті гарних пригод. Я намагаюся роздуплити свій GPS, тому що він чомусь не бачить флешку, то не завантажується взагалі (при чому в Києві я туди закинув купу карт і були у нас на нього великі надії), напевно образився, що в поїзді я більше уваги звертав. на пиво, а чи не на нього. Ну це не так важливо … вирішили ми перевірити як працює GPS на Пашиному телефоні, типу на випадок якщо ми все-таки заблукаємо. Телефон увімкнувся, програма запустилася, дивимося радіємо, стрілочка плавно повзе по намальованих рейках. Раптом потяг зупиняється і я читаю на екрані ЖОПСА “Болехів”. З тяги вивантажувалися як професійний десант))) Втім пощастило нам, що вирішили погратися ЖПСом, а то поїхали б куди-небудь в країну “Цигання” … Десантувавшись, швидкими кроками вирушили слідом за батьком нашого товариша по чарці (до речі супроводжував він нас всю дорогу до скель і якби не він, потрапили б ми туди напевно через кілька днів). Капати на голову почало сильніше… Запакувавши рюкзаки в чохли, діставши парасольки, ми як справжні туристи (у кросівках та під парасольками) рушили у бік найближчого магазину. У крамниці було весело. Взявши бухала, трохи поїсти і два КГ печінок розкидали все по рюкзаках і в стрибку рушили в невідомий нам бік, довірившись все тому ж людині в плащі (батьку нашого товариша по чарці). Повз нас проїжджали величезні вантажівки з такими ж величезними колодами, а під ногами все більше Пам’ятник у Болеховії більше хлюпав. Діставшись автовокзалу, знайшли першу пам’ятку “Пам’ятник пам’яті загиблим солдатам”, відразу якось повеселішало, а пика стала більш фотогінічною) Автобуси там ходять рідко, тому завантажившись у три таксі ми поїхали в селище Поляниця, що знаходиться біля підніжжя заповітних гір.
ГЛАВА4 “КОЛИБА”
Поки їхали в таксі, місцеві таксисти прорекламували нам на кшталт оч дешевий гендель, який у тих краях називають “Колиба”. Каже, що дорогою буде три колиби, заходьте в третю, там начебто дешевше ніж скрізь. Ну, ми йому й повірили… ідіоти київські=). Коротше привезли нас до підніжжя, ще раз нагадали про цю колибу і ми Put_k_kolybe рушили в дорогу. На голову почало капати ще сильніше і короткими перебіжками від дерева до дерева із зупинками на поссаті ми дійшли до першої колиби. Ноги мокрі, руки мокрі, дупи мокрі, загалом все чудово. Пробили ціни в першій колибі, намотали на вус і рушили Kolybaдалі. Дійшли до обіцяного нам супер дешевого закладу і зрозуміли: походу ми лохи))) сарайчег втричі менше ніж ті, що нам зустрічалися по дорозі, обслуговування ніякого (йди сам на бар і кажи що тобі треба), меню майже порожнє, всередині дубар, Проте ціни і справді на кілька рублів менше. Ну замовили ми всякої місцевої жратви, поховали, трохи просохли, набрали водички в місцевій криниці (навколо то мало води… те, що в кросівках хлюпає не поп’єш) і далі в дорогу.
ГЛАВА5 “СКЕЛИ ДОВБУША”
По мокрому лісі, повз мокрі ялинки. Настрій все краще (у колибі пивка або попили) все здається нереальним і дуже красивим. Потім я побачив першу скелю, Член гора))враження просто ппц… у тумані, серед мокрих дерев височить “Член гора”. Ну перше враження було саме таке =) і поруч стоїть дерево… стоїть на двох ногах і між ними теж висить те, що треба). Давай стрибати, бігати, радісно матюкатись навколо цієї скелі, у всі дірки позалазили, всі поторкалися (добре хоч не по обсикали). Тут прийшло двоє місцевих з кіньми і почалося… спочатку вони просили 5гр за фотографію на коні, але ми одразу ж відморозилися. Місцеві, зрозумівши що справи не буде, вирішили Коні запропонувати нам по 5гр покататися і тут вони не помилилися). Я думав що розіб’ю нафіг фотоапарат, тому що кожен хтось залазив на коня просив його з фоткати до чого в різних позах та з різних боків. Але нічого, коней ми пережили і рушили далі. Було ще багато скель, фоток у різних позах та спільних веселощів. Брудні руки, штани всі в якомусь гірському лайні, з ніг до голови мокрі ми нарешті вирішили йти до місця стоянки.
РОЗДІЛ 6 “СТОЯНКА ТЮЛЕНІВ”
Skaly1Лісом-полем, по коліно у воді та гірському лайні, ми на кінець щось дійшли до красивої зеленої галявини. Через хвилин 15 бігання по околицях у пошуках місця для розбиття табору, вирішили все ж таки залишитися на цьому чудовому місці. Втім з горем по підлогах поставили намети, прибрали околиці від сміття і почали приготування до ночі. Багаття довелося розпалювати в купці мокрого гірського гівна, але після 100гр бензину він звичайно ж запалився. Дістав я свій немитий ще з минулого походу котелок, висипав з нього смердючі кеди (я їх там весь час ношу), послухав деякі обурення від дівчаток, ну і надав його нашому доблесному кухареві)) На вечерю як завжди була гречка і якісь місцеві сосиски, зроблені, схоже, все з того ж гірського гівна. Але нічого, після кружечки аля глінтвейну їжа пішла на ура добре, принаймні мені. Зжерши все, що влізло, ми похмуро тусувалися біля вогнища, стоячи під парасольками, бо сісти на підлогу мокро, а на небі, судячи з усього, прорвало якусь водомагістраль. І тут хтось дав геніальну ідею – залізти у намет і пити там горілку, на тому й вирішили. забралося значить 9 чоловік у намет, а там, суко, як у сауні… всі дихають могоперегаром (ще з поїзда залишився), п’ють горілку і намагаються не пукнути, бо тоді довелося б викликати рятувальників та службу екологів для відновлення природної рівноваги ліс. Сидимо, значить, сміємося і тут …. щось як пизданет по наметі зверху (вибачаюся за грубе вираження, але саме так воно і було), не знаю як інші, але я не те що пукнув, а трохи там і не обосрався… виявилося лише гілка на дереві не витримавши, напевно нашого перегару, що плавно розтягується з намету по всьому лісі, вирішила хоч якось нам помститися. Горілка скінчилася – вирішили йти спати!
РОЗДІЛ 7 “СТОЯНКА ТЮЛЕНІВ ЧАСТИНА ДРУГА”
Ніч для мене була неспокійною. Раз у раз, прокидаючись від того, що на намет хтось виливав по цілому озеру води, я думав: а чи не пливе наш намет уже десь у чорному морі? Прокинувся рано-вранці від конкретного бажання – піти погадати на гірській місцевості. Так як у наметі у мене два тамбури, то першим я відкрив той який був ближче (в ньому зберігалися залишки їжі). Пролунало дзижчання замочка і мені відкрилася цікава картина: кульок з їжею коштує втоплений сантиметра на три в калюжу, а поруч ПЛАВАЄ пакет з сосисками =). Стало якось не по собі і бажання виходити з намету зникло. Але поклик природи таки взяв гору і тіло випало з намету. Зовні було мокро, ні… зовні було не просто мокро, зовні, в деяких місцях, було по щиколотку води. Озирнувшись на сусідній намет, я почав тихо іржати і день підводника радіти, що я таки вибрав місце на траві, а не під деревом. Намет стояла у величезній калюжі, перед входом плавала порожня пляшка (скляна), а лехін кед дрейфував неподалік свого затонулого побратима. І на тлі всього цього з намету долинало легке хропіння справжніх тюленів (адже тюлені теж живуть у воді). Як потім з’ясувалося цей намет постраждав найбільше, пацани прокинулися у величезній калюжі, вичавили свої шмотки і пораділи що взагалі не захлинулися уві сні.
ГЛАВА8 “ПРОЩАЙТЕ ГІРИ”
Після побаченого потопу виходити з намету мені більше не хотілося. Вийшов я з неї тільки після грізних криків пацанів що час звалювати, мовляв, всі вже зібрані. Виявилося, що поки я досипав свою частку сну, вони вже збігали в розвідку і йти далі маршрутом виявилося не можна, хіба що тільки на військовому крейсері. Виходячи з цього, вони вирішили їхати до Трускавця, де жила Людина в сірому плащі, про який згадувалося раніше. Зібравши мокрі речі в мокрі рюкзаки ми вирушили назад. Біля колиби, в якій Бювет у Моршинеми жерли вчора, на нас чекав екскурсійний автобус, водила якого ще вранці відмовлявся нас підвезти до трускавця, але випивши в колибі трохи горілки, люб’язно погодився підкинути за помірну плату. Взявши ще Бювет у Моршині (вигляд зсередини) трохи пивка, ми завантажилися в автобус і поїхали в трускавець, підспівуючи дорогою якомусь українському радіо разом з екскурсоводкою. Маршрут пролягав через Моршин, де ми вийшли, подивитися на “блювет” із Моршинською водою зі свердловини по 50гр. Типу платиш 50гр і набираєш скільки хочеш. Заїхавши до Трускавця, водила нас висадив незрозуміло де і ми пішли шукати дорогу до заповітного сухого дому.
ГЛАВА9 “ТРУСКАВЕЦЬ”
Дивна скульптура в парку Нарешті ми вдома) По всій квартирі висять мокрі шмотки, а ми біжимо в магазин за горілкою. Поїли випили і пішли на прогулянку. У трускавці багато чого цікавого – парк із дивними скульптурами, пансіонати із ще більш дивними скульптурами та найголовніше БЕЗКОШТОВНИЙ бювет із Безкоштовний бювет у Трускавці водою. Вода там різна: і холодна, і гаряча, і прісна, і солона, і з запахом лайна, і без нього. Ось так ми майже два дні гуляли, пили воду, запиваючи її пивком, і раділи, що можна повернутися в суху квартиру. Спали ми як справжні туристи у спальниках на підлозі.
РОЗДІЛ 10 “ДІМ РІДНИЙ БУДИНОК”
У Трускавці звичайно добре, але настав час їхати додому. Сівши на вокзалі на тягу ми поїхали до міста Стрий, з якого власне і вирушав наш поїзд. По приїзді, до поїзда залишалося близько трьох годин і ми вирішили прогулятися містом, а за одне пошукати хороший гендель, щоб че-небудь перекусити і попити пивка. Знайшли самий блювотний гендель у якому смердить лайном і навіщось присіли там)) Попили пивка і не витримавши вони вирішили рухатися у бік вокзалу. За три хвилини від вокзалу зайшли ще один гендель, який спочатку пропустили через брудність столів, що стояли на вулиці. Якщо не зважати на брудні столи, там було досить затишно та смачно). Поївши, взявши ще пів-ящика пива, ми пішли на поїзд.
Завантажившись у поїзд ми були приємно здивовані – в сусідньому “купе” їхала така ж натовп молодих людей і…… У НИХ БУЛА ГІТАРА!!!! Спочатку вони морозилися, а ми співали “титанік” І знову ми з гітарою під губну гармошку, але дізнавшись, що більшість наших з КПІ, вони довірили нам “інструмент”, оскільки теж були КПІшниками =). На гітарі грали, точніше репетували до пів на дванадцяту ночі, потім злий провідник спробував відібрати у нас гітару і довелося її сховати. А… провідник був культурно попереджений, що без гітари ми ще голосніше, ніж із нею. І так, залишившись без гітари, п’яна молодь, узявши ще трохи пива у провідника, почала грати в мафію=))) Було багато криків, образ та всякої такої параші, яка пам’ятається вже досить невиразно. Вранці я прокинувся від того, що мене боляче б’ють))) Виявилося, що один з наших товаришів по чарці (Суко Спірик) б’є мене для того, щоб я встав, а він зайняв моє місце, тому що він всю ніч не спав, а нагору лізти він уже не може! Коротше відваживши йому здачі по бруньках я поступився йому місцем, тому що через годину поїзд мав прибути на вокзал. А далі вже й розповідати нема чого, сіли в маршрутку, а там уже й ліжко рідне)))