Главная Рассказы Прикарпатье (нецензурно)
Прикарпатье (нецензурно)

(ОБЕРЕЖНО!!! В тексті присутня ненормативна лексика)

Розповідь одного вуйки!

Пролог

Живе собі на світі один вуйко і має він декількох друзів, що дуже полюбляють десь з’їбаця на пару днів подалі від цивілізації. Якось зустрівся він з одним з друзяк, та вирішили вони знову поїхати в славетне Прикарпаття – батьківщину усіх вуйко. Розповіли вони про це іншим своїм друзякам і назбиралося їх аж 7 чоловік, та були серед них ще й жінки-вуйко. Нічкою темною, зібралися вони в одній з колиб, славетного міста Київ. Випили по чарці, та й закріпили пречудову ідею по’їздки не менш пречудовим тостом.

***

Поїзд був як і минулого разу майже опівночі. Не повторюючи минулих помилок ми вже взяли пиво з собою, що вийшло в три рази дешевше аніж у провідника. Разом з нами до поїзда зайшло ще зо три найсправжнісіньких вуйко, які ледь стоячи на ногах загрузилися до нашого вагона. Судячи з їхнього запаху, вони або насрали один на одного, або блювали на брудершафт паралельно витираючись штанами товариша. Зранку, окрім їхнього запаху, до них додалося ще з десяток мух, які наматували кола над їхніми тілами. Якби вони зрідка не рухалися, можна було б подумати шо вуйки здохли від власного смраду та почали воняти ще більше. На цьому, мабуть, про справжніх вуйок закінчимо і перейдемо до наших пригод. Сиділи ми в поїзді доволі тихенько, чим саме і заважали одній файній дамочці з такою ж мамкою. Вони по черзі заходили до нас та скаржилися, що ми дуже галасливі падлюки. Потім їх це заїбало і вони почали скаржитися нашій провідниці. Потім це все заїбало мене,та я пішов спати. Зранку дізнався що Вуйко-Спірік, вижравши все своє пиво,пішов знову ж до провідника за новою партією. (примітка Автора: А потім, падлюка, каже: де мої гроші? В мене грошей нема! )

День перший.

Дякуючи тому, що я пішов спати одним із перших, самопочуття зранку було дуже добре. Поїзд на кінець приїхав у Стрий.Трохи не залишивши Вуйко-Льоху у поїзді, ми вигрузилися на вокзалі. На вулиці світило сонечко і настрій був те що треба. Як бувалі Вуйко, ми одразу побачилитой, до сих пір не зрозумілий мені, вид транспорту, що нагадував тягу, трамвай та трахтор одночасно. З циганами нам не повезло, в цей раз їх не було зовсім.Попиваючи залишки пива, яке, на відміну від минулого разу, нагадувало саме пиво, а не ослячу мочу, ми їхали в цій купі металобрухту та по черзі з Вуйко-Сергієм, намагалися встановити зв’язок зі супутниками, щоб не завтичити де нам виходити. ЖПСи наші в цей день, мабуть все ще в шоці від запахів справжніх вуйок, ловити сигнали з космосу навідріз відмовилися. ЖПСом послужив нам якийсь вуйко з мішками. Він також виходив в Болехові та підказав нам нашу зупинку.
Болехів, в променях ранішнього сонця, став виглядати дуже приємним містечком, там навіть на мусоровозі був напис «Люблю». Магаз в якому ми скупалися в попередній раз був по невідомим нам причинам зачинений. Поклавши на нього, ми вирушили в центр міста, в пошуках іншого магазу, який може нам продати трохи пива та хавки. Інший магаз, з першого погляду, виглядав дуже не погано, але сунувшись до нього і побачивши пустий прилавок,іржавий в кізяк холодильник, відчули що щось тут не те… насправді сам магаз був на другому поверсі, але як і на першому в ньому нічого не було, точніше не було нічого що нам треба було))) Пройшлися ще трошки і на кінець натрапили на біль-менш нормальний магаз і закупилися в ньому хавкою та пивком. Після пляшечки пива йти вже було веселіше і ми вирушили до місцевих, аля, таксистів, які мали нас везти до завітної гори. Сукіль в цей раз тік собі маленьким струмочком. Пофоткавши жабу, сидівшую в якійсь калюжі на дні Сукеля, ми дійшли до таксистів. Так як там залишилася одна машина, то погрузивши в неї половину нашої гоп-компанії, я, ще з двома вуйками, залишився чекати наступну. Якось мимохідь намалювалась гітарка і, чекаючи транспорт, ми наспівували всі українські пісні які знаємо, бо за москальський спів було страшно отримати в бубєн. Коли всі відомі мені пісні рідною мовою вже закінчилися, намалювався дядько, що віз нас в той раз. Ми його впізнали одразу, а він нас ні, сука … Загалом, доїхали ми з ним до гори, де вже чекали наші. Вуйко-Льоха дістав губну гармошку, я станцював під «О,мій милий Августин» і ми вирушили у дорогу.
Підйом до скель без дощу був майже ненапряжний. Ми йшли та милувалися красотами Прикарпаття. Вирішили дойти до першої колиби та похавати в ній, так як в минулий раз нам здалося, що з третьою нас розвели. Сіли ми за круглий стіл, одразу стало зрозуміло, що в колибах слово офіціант не знають зовсім. Щоб щось купити треба йти на «бар» та заказувати самому, ще й меню висить на вулиці. Я одразу згадав третю колибу, там де меню приносили і вибору в ньому було більше і як потім з'ясувалося було смачніше та дешевше. Загалом було враження що нас знову розвели. Поївши, попивши пивка (як же без нього), пофоткавшись на всяких розводняках для туристів, ми вирушили на скелі, до яких залишалося не більше кілометра.
Ліс був надзвичайний. Як кажуть москалі: у природы нет плохой погоды. Минулий раз я був вражений, бо всі скелі були в тумані, а цього разу вони були в променях сонця, і це було так само неймовірно красиво. Полазивши навколо скель, послухавши якогось укуреного екскурсовода, та Вуйко-Русіка, який всю дорогу пиздів, що Вуйко-Спірік заїбав його своїми грибами, ми пішли по нижній тропі, де поменше туристичних груп з укуреними екскурсоводами. Обійшовши скелі, ми видерлися на одну з них. Вид був просто неймовірний (див.фото), зелений ліс під синім небом, далекі гори в трохи помітному серпанку, високі скелі в променях сонця над якими кружляють дикі птиці, та тихий пиздьож укуреного екскурсовода внизу. Ще трохи потусовавшись на скелях ми вирушили на пошуки води. Чуваки з конями приблизно тикнули в сторону лісу і сказали що там недалеко по стежці і побачити джерело. Обнишпоривши пів лісу в тій стороні куди тикнув вуйко, джерела ми не знайшли. Вуйко-Ліза пішла питати до церкви, там їй показали в ту ж сторону… облазивши ще пів лісу, ми нічого не знайшли. Взявши з собою Вуйко-Русіка я вирушив за водою в колибу. Там, набравши води в колодязі типу чапля, випивши ще по пивку (для ривку) пішли встановлювати табір.
Вечір був дивовижний. Ясне зоряне небо та потроху виповзаючий з за дерев місяць робили ліс казковим місцем, а дві пляшки горілки робили його ще казковішим. Поївши баланди, що чимось віддалено нагадувала плов, поспівавши під гітару та попивши горілки більшість людей пішла спати по палаткам. Я і Вуйко-Льоха, як самі музиколюбні вуйки залишилися співати, та от халепа…. десь в лісі, в стороні скель хтось постійно кричав, і так би мовити заважав нам співати. От я і кажу: Вуйко-Льоха, анука підем відпиздохаєм тих крикунів, щоб не заважали нам співати. А Вуйко-Льоха і каже: ну пішли, відпиздохаєм. Відклавши гітару,пішли ми шукати крикунів. Дійшовши до скель, в далечі побачили вогники, що віддаляються – наші невідпиздохані крикуни втікли. Що ж робити? Вирішили піти на скелі. Залізши на верх ми побачили неописну картину: темна ніч, ясний круглий місяць, зорі, підсвічені білим світлом скелі, ледь видні далекі гори,та трохи світящийся туман внизу. Стало дуже добре на душі, Вуйко-Льоха дістав заначку з коняком та губну гармошку і ми почали пити, грати, та кричати «Героям Слава»в далечину.

День другий.

Ранок другого дня для мене був не дуже добрий, мабуть то від Льохіної заначки з коняком. Виліз я з палатки останній, коли вже приготували чайок, пити то хтілося, хоч і гуділо в голові. Попивши чаю дізнався останні новини: Вуйко-Спірік заблукав у лісі, мабуть його ліший водив, чи то він просто грибів наївся, а Вуйко-Таня проїбала свій фотік. В пошуках фотіка перерили всі її речі, палатку, та місце стоянки – нічого ніде незнайшли. Вирішили шо то грибники, які там шарилися десь з 6 ранку, спиздили фотік. Але коли всі десь розійшлися, Вуйко-Льоха вирішив пошукати у себе в речах (чи то його совість замучала) і бац, знайшовся фотік. Щоб було не дуже паливно, підкинули ми його до речей Вуйко-Тані та почали наполегливо просити її ще раз переглянути речі. Вона морозиться – каже, що вже все перерила і тут Вуйко-Льоха вигадує легенду, шо ніби речі знаходяться, якщо хтось інший їх шукає. Він починає знову шаритися в її рюкзаку і, о диво, знаходить фотік. Вуйко-Таня звісно в шоці, але Льоха не зміг бути партизаном і все розповів..про те як знайшов фотік у своїх речах. С тих пір кожну пройобану річ, ми пропонували шукати в Льохіному рюкзаку. Попивши чайку, зібравши речі, пішли ми похавать на галявину біля скель, атже туди приїхали вуйки на старому запорожці та кормили всіх дирунами, самогоном, шашликом та іншою смакотою. Похававши, пішли ми у селище Труханів, що стояло у підніжжя нашої гори. По дорозі Вуйко-Спірік знову зайобував усіх своїми грибами, а від мене тхнуло як від дохлого скунса. І от, нарешті, ми спустилися до Труханова, я помився в річці а Вуйко-Спірік ще трохи позайобував нас своїми грибами. Йшли ми зі всіх сторін оточені горами – лєпота, як казав Іван Грозний. Попереду виднілися одинокі хати, та долітала розмова декількох корів. Видершись на пагорб, з якого було видно майже всі околиці Труханова ми стали на привал, та почали обговорювати що ж робити далі. Надумали спочатку дійти до магаза й купити якогось бухла та їжі.
Село було ніби мертвим – людей нема, дітей нема, тільки вітер виє та корови мукають. Трохи згодом роздуплилися в чому річ: в селі весілля і все село висить на весіллі. Швидко пройшовши мимо хати де все відбувалося (йшли швидко щоб в нас не побачили москалів і не надавали) ми дійшли до магазу. Довго думаючи що нам купувати, ми сиділи коло магазу і непалилися. Згодом в тей же магаз зайшли двоє вуйок-туристів зі Стрия. Розказали їм куди ми йдемо, попитали в них вірну дорогу, послухавши що з картою нам там пиздець, купивши бухла та їжі двинули ми в дорогу. Підіймалися достатньо швидко і весело, поки не дійшли до якихось дверей, що ведуть в ліс, а коло них вгору підіймалася стежка. Не знаю як це сталося, але ми пішли по цій стежці. Стежка була мокрою, слизькою і якщо брати категорійні походи, то, напевно, вона по складності перевищувала всі відомі категорії. З горем навпіл вилізли ми на гору та попадали напівмертві. Трохи віддихнувши рушили далі по стежці, яка вивела нас до чудернацької споруди, що стояла поряд з могилою якимось бандерівцям. Споруда нагадувала капличку з хрестом на даху, а всередині вона була завішана іконами. Пофотографувавшись коло неї ми почали гадати куди б нам іти, так як вибор був серед трьох дорог. Як у москальській казці: «Налево пойдешь - коня потеряешь, Направо пойдешь - жизнь потеряешь, Прямо пойдешь - жив будешь, да себя позабудешь.» Ну ми івирішили піти прямо, так як село Камянка була десь внизу в тій стороні.
Йшли по добре натоптаній стежці і вийшли до джерела, далі стежка закінчувалася. Так як туристи ми ледачі і підійматися назад нам було впадло, то порадившись пішли вниз по річці і не пройшовши й ста метрів зрозуміли, що далі йти якось не зручно і мокро. Глянувши на карту, я побачив зліва від річки ґрунтову дорогу, і ми, як туристичні профі (згодом вияснилось, як купа дебілів та ідіотів ) пішли зрізати через ліс, щоб вийти на ту дорогу. На вулиці темніло, ЖПС показував 20% заряду батареї, стежок не було, але ми все одно, по коліна в колючих кущах, з тріском пробиралися через густий дикий ліс. Ліший чи ні нас супроводжував, але ми все далі і далі поглиблювалися в безкрайні гущавини дикого лісу. Йти ставало все складніше, ЖПС чомусь показував що ми стоїмо на місці, але ми, немов танкова дивізія, продиралися вглиб. Все нижче і нижче, а на дворі все темнішало і темнішало, очко грало все більше і тут воно майже розслабилось коли я побачив річку. Мимольотна думка: походу прийшли, нам пиздець! Спробували пройти трохи по річці, там ліс ще густіший, йти без варіантів. Сука, що робити??? З неба починає капати дощ, в голові рояться пиздуваті думки: пиздець нам чи не пиздець, бо стає все мокріше, а вечір вже віддає нас в повне розпорядження ночі. ЖПС показує вже 10% батареї,а якщо він зараз сяде до кінця, то до Києва ми вже можемо і не доїхати. Кажу: Вуйки, нам пиздець, варіант один – повертаймося!!! На слова «повертаймося», всі одрегували нормально, навіть ніхто не сказав: та ну нах стільки назад пиздувать. Мабуть очко у всіх заграло в шаленому танці і всі почали розмірковувати тверезо. Дощ плавно перейшов в зливу, а ніч вступила в свої володіння. Темно шо пиздець, мокрі шо пиздець, ніхуя не видно, щось хапає тебе за ноги, по боках падають сухі дерева, а ми на всіх парах все підОримо і підОримо по незнайомому нам лісу в невідомому напрямку. Були думки вже десь лягти під дерево, накритися палаткою і віддатися випадку, але такі думки я визнав пиздуватими і став підОрити ще швидше! Гілки лізуть в очі, нічого не видно, на голову хтось льє відра води і от щос схоже на стежку… чипляюся поглядом за цю майже ілюзію і боюся відвести очі, щоб випадково її не згубити.Але стежка все таки губиться… погляд починає бігати по темряві в пошуках… йдемо знову по кущах, що чіпляються за ноги, на дощ вже відверто похуй, аби тільки знайти хоч маленький натяк на цивілізацію. Раптом стежка з’являється знову. ПідОрити по ній вже легше та швидше і ось благословення боже: ми виходимо біля каплички! На самій вершині гори Ключ.

В капличці було порівняно сухо, але дуже тісно. Всі наскрізь мокрі ми думали що робити далі. Розбивати табір сенсу було мало, так як йшов дощ, а хотілося перевдягнутися в сухе та щось поїсти. Так як стояли ніби у святому місці, то пити там не відважились. Все ж таки нас тут, можна сказати, врятували від зливи, та дали дах над головою. Трохи подумавши вирішили приготувати хавки прямо в капличці, а там може й дощ закінчиться.Трохи попхавшись всі перевдягнулися. А мене відверто здивувало, що у всіх є зсобою дощовики, окрім Вуйки-Русіка (у того взагалі речей не було, тільки ті шона собі, матрац та спальник. Мабуть із-за цього він потів і почав воняти). Загалом приготували ми хавки, поїли, а тут і справді, скінчився дощ. Розбили ми табір, випили трошки купленого в Труханові портвейну, та полягали спати. На зміну дощу піднявся вітер. Потім вночі я був дуже радий що укріпив палатку штормовими розтяжками, якби не вони, ми з Русіком, мабуть, долетіли би до Стрия у палатці. І от я майже заснув, та чую Вуйко-Спірік щось кричить мені по типу: Вуйко-Гоша вилазь! Бери фотік та вилазь, тут хрест світиться. Я поки роздуплився, виліз, бачу на дворі темно, вітер виє, Вуйко-Спірік охуєвший стоїть, але нічого не світиться. Спірік давай шось казати, що тільки шо світилося, що то луна за хмари зайшла, а я заліз назад у палатку і тихо промовив: треба грибів поменше хавать. Тихо поржавши з Русіком, ми заснули.

День третій.

На третій день домовились прокинутися раніше, годин у вісім, щоб в десять вийти, адже нам ще треба було підОрити не зрозуміло куди і скільки, а поїзд в цей день відправлявся в сім тридцять вечора. О восьмій встав тільки я. Трохи потусивши по Ключу, подивившись на дерева, що гнуться від поривів вітру майже до землі, пішов я будити всіх інших. Поки всі роздуплилися, поки сходили за водою та поїли, було вже дванадцята година. А їли ми вчорашню гречку, відстоявшуся всю ніч на вулиці під вітром,залиту водою. Накидавши туди смаженої цибулі та моркви, ця бодяга стала назватися супом. Щоб було трохи смачніше, разом з «супом» прибили літр горілки. Ще нам зустрівся дід грибник з маленькою тваринкою, схожою на чупакабру, що бігала навколо нього. Ми спитали як краще пройти на Камянку, а він і каже: ну йдіть по дорозі, там вниз, потім вверх, потім наліво… ой ні, направо… та йдіть краще назад на Труханів, а то самі там заблукаєте. Після того, як вчора ми вже заблукали і підОрили незрозуміло куди по темному лісу, дідок нас не обнадіяв. Але ми легких шляхів не шукаємо. Зібравши речі вирушили в дорогу. Так як ЖПС вже майже сів, я дістав свій китайський ліхтарик, підключивши до нього свій девайс, почав підОрити ручку та просто підОрити. Потім ця складна робота дісталася Вуйко-Сергію. Йшли по повчанню дідка: вниз, потім вверх а потім направо, так як куди далі йти він не розповів, почали потроху блукати. Карти на ЖПСі 41 року і тих дорог, по яких ми йшли, там просто не намальовано. З горем навпіл, знайши дорогу, що була намальована на карті. Дорогою її назвати було важко, мабуть по ній щось їздило точно ще в 41 році –  ледь помітна колія заросла кущами, потім ця дорога то переходила в стежку, то знову з’являлася. Перед нами відкривалися чудові краєвиди Прикарпаття. Йшли поміж горами частенько перетинаючи живописну річку. Все було чудово і Вуйко-Спірік все так само зайобував пошуком грибів (хоча він і назбирав десь з півтора кіло, на вигляд з’їдобних грибочків).
Річка вивела нас на дорогу, з якої відкривався вид на живописну галявину. Помилувавшись природою ми вирушили до водоспаду Камянка. По дорозі ще зустрілося джерело з написом: Жива Вода і чудернацько-стрьомним містком. Попивши живої водички, неспішно дійшли ми до водоспаду. Там якраз приїхав туристичний автобус з дітьми і весь водоспад був забитий ціми ж дітьми, немов легені туберкульозника бацилами. Довго там не затримуючись, ми рушили шукати інший водоспад «Гуркало», який був намальований на Навітеловських картах. Згодом стало зрозуміло, що навітеловські москалі –тупі падлюки, і ніякого водоспаду там немає. Але нам вже було достатньо похуй на той водоспад і ми попідОрили до пункту призначення - Сколе, адже часу залишалось все менше і менше. Пройшли декілька турбаз, обіссяли огорожу турбази «Струмок» і вийшли до стенду, з якого і дізналися, що весь цей час ми знаходилися в заповідній зоні «Сколівські Бескіди» і що прохід там коштує 4 гривні, а розбиття намету 5. Зробивши привал на річці Опір, ми вирушили до Сколе. Сам Сколе показався нам якимось стрьомним містечком. Над містом рояться чорні хмари, людей майже нема, а якщо є, то якісь трохи дивні. До вокзалу йти виявилось не так близько як нам хотілося, але все ж таки ми до нього дійшли. Надибав дивну будівлю з написом Кафе, ми зайшли в середину з наміром чогось поїсти. В середині була атмосфера 60-х років. Напівтверезі продавщиці, якісь засохлі котлети та чанахи з пластиковою картоплею. Поївши, запивши це все пивом, щоб не так сильно нудило ми на кінець то вийшли з того блювогенделя. Посиділи на вокзалі і ось приїхав наш поїзд. Так як поїзд стоїть всього дві хвилини ми за допомогою дуже складних обчислень, та теорії білої шпали, вирахували де буде наш шостий вагон і не помилилися. Вагон встав прямо перед нами, та ми благополучно в нього загрузилися, купивши перед цим ще трошки пивка.

Коли ми їхали в Стрий, як ви пам’ятаєте, з нами їхали вуйки, від яких воняло на пів-поїзда. Тепер була друга серія серіалу «Вонідло», тільки воняло тепервід нас. А після того як Русік зняв своє взуття, ми зрозуміли що воняє не саме від нас, а від того хто з нами))). Мив він ноги два чи три рази, але штирь не втіхав… на боковій полці лежав у нас датчик воні. Дідок спав накрившись ковдрою по носа, а коли Русік ходив мити ноги, він ковдру з носа знімав. Отак ми їхали, шось там гнали та попивали пивко. Дуже дивно, що в цей раз нас ніхто не заспокоював і не робив зауважень, напевно від нас так тхнуло, що люди просто немогли відкрити рота не зблювавши. Потім вияснилось, що після дванадцятої у Вуйко-Лізи день народження. Отже дочекавшись півночі ми пішли в тамбур розпивати шампанське. Там ще стояла якась парочка напівтвереза, а ми їм шампуню налили, і вони нам пару тостів задвинули, по типу: щоб у всіх стояв і всім було добре. Ще я Лізі напідсовував купу подарунків, таких як: використані батарейки дюрасел, пару таблеток сорбекса, та ще чогось, чого вже не пам’ятаю. Ось так і закінчилися наші пригоди, та розповідь одного Вуйки, на ім’я Гоша.

 
Разработка и поддержка by Kirips